Хроніки Амбера : у 10 кн. Кн. 3 : Знак Єдинорога : роман

85.00 грн.
У вибране

Оцінити:

Код товара:  978-966-10-4673-2
Видавець: Видавництво Богдан

Доставка

 

 


Гарантия обмен/возврат товара в течение 14 дней


Оплата Наличными, Visa/MasterCard, Приват24, Безналичными

Хроніки Амбера : у 10 кн. Кн. 3 : Знак Єдинорога : роман


Для Ядавіна та його Деміурга,
що не забув про Кікаху.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Я не зважав на запитальний погляд в очах ко­­нюха, коли знімав моторошний вантаж і заганяв коня в стійло, щоби про нього подбали. Перекинувши жмут кишок через плече, рушив до чорного входу пала3цу — плащ не міг приховати свого наповнення. Скоро пéкло вимагатиме розплати. 

Обійшовши плац, я рушив до стежини, що вела до південного краю палацових садів: уздовж манівця менше цікавих очей. Мене все одно помітять, однак вдасться уникнути недоладностей, неминучих на центральній дорозі, де завжди ба­гато метушні. Чорти б його взяли. 

І знову, чорти б узяли. Здавалося, що клопотів я і так маю по горло. Та як отримаєш чашу гірку, то пий її до дна. Певно, це духовний аналог складних відсотків. 

У дальньому кутку саду біля фонтана вешталося кілька лайдаків. А ще двоє охоронців блукали кущами край стежини. Вони помітили, що я наближаюся, перекинулися кількома словами, а тоді поглянули в інший бік. Обережні. 

Я повернувся менш ніж тиждень тому. Більшість проблем досі не розв’язано. Двір Амбера повнився підозрами та неспокоєм. А тепер і це: смерть, яка ще більше ускладнить нетривке й нещасливе допрестольне панування Корвіна І — моє панування. 

Настав час зробити те, що варто було впорядкувати негайно. Але від самісінького почину знайшлося так багато проблем, які потребували втручання. Не те щоб я дрімав, споглядаючи таку дійсність. Я встановив пріоритети та діяв відповідно до них. І все ж, тепер...

Перетнувши сад, я вийшов із тіні під скісні сонячні промені. Піднявся широкими крученими сходами. Охоронець виструнчився, щойно я зайшов до палацу. Рушивши до задніх сходів, я піднявся на другий поверх. Потім на третій. 

Праворуч мій брат Рендом вийшов зі своїх покоїв у коридор. 

— Корвіне! — вигукнув він, розглядаючи моє обличчя. — Що трапилось? Я побачив тебе з балкона і ...

— Усередині, — жестом я вказав йому напрямок. — Проведемо особисту нараду. Просто зараз. 

Він завагався, розглядаючи мою ношу. 

— Ходімо за дві кімнати звідси, — мовив Рендом. — Гаразд? Тут Віалла. 

— Звісно.

Він повів мене і відчинив двері. Я зайшов до маленької вітальні й, відшукавши потрібну місцину, кинув туди тіло.

Рендом витріщався на згорток.

— І що ж мені з цим робити? — запитав він.

— Розпакувати подаруночки, — відказав я. — І поглянути. 

Він став навколішки і розв’язав плащ. А тоді згорнув його назад. 

— Він мертвіший за мертвого, — зауважив брат. — У чому проблема?

— Ти не надто ретельно роздивився, — відповів на те я. — Підніми його повіки. Розкрий рота й поглянь на зуби. Намацай відростки на тильному боці долонь. Перерахуй суглоби пальців. А тоді сам поясни мені, у чому проблема. 

Рендом заходився виконувати сказане. Щойно він поглянув на руки, як завмер і кивнув.

— Гаразд, — мовив він. — Я пригадую. 

— Пригадуй уголос.

— Це трапилося в будинку Флори...

— Саме тоді я вперше побачив когось такого, — зауважив я. — Однак вони переслідували тебе. Я так і не збагнув, чому. 

— Саме так, — відповів брат. — Ніколи не випадала нагода розповісти тобі про це. Давненько ми не бачилися. Дивно... Звідкіля він узявся?

Я завагався: чи варто витягнути з нього його історію, чи ж розповісти свою? Вирішив розпочати зі своєї, адже вона нагальніша і, як уже на те, моя. 

Зітхнувши, я вмостився на стілець.

— Ми щойно втратили ще одного брата, — почав я. — Каїн мертвий. Я дістався туди запізно. Ця почвара — істота — вбила його. З очевидних причин я хотів захопити її живою. Але вона сама лізла в бійку. У мене не було вибору.

Він тихо присвиснув, а тоді сів на стілець навпроти мене. 

— Розумію, — ледь не пошепки мовив він. 

Я розглядав братове обличчя. Чи ж не ховалося в кутиках його очей відлуння осміху, ладне проявитися щомиті, якщо тільки я теж усміхнуся? Цілком імовірно.

— Ні, — категорично відказав я. — Інакше я б улаштував усе так, щоб лишалося значно менше сумнівів щодо моєї непричетності. Я розповідаю, що трапилося насправді. 

— Гаразд, — погодився Рендом. — Де Каїн?

— Під шаром дернини край Гаю Єдинорога. 

— Це місце видається підозрілим, — зауважив він. — Або видаватиметься. Для інших. 

Я кивнув.

— Знаю. І все ж мені потрібно було сховати тіло та ненадовго вкрити його. Не міг же я просто принести його назад і відбиватися від запитань. Не тоді, коли на мене чекала важлива інформація у твоїй голові.

— Гаразд, — сказав брат. — Не знаю, наскільки вона є важливою, але я тобі все розповім. Тільки не залишай мене у підвішеному стані, гаразд? Як це трапилося? 

— Усе відбулося одразу по обіді, — почав я. — Ми з Джерардом їли у гавані. Потім Бенедикт через Козир забрав мене на корабель. Тоді я повернувся у свої покої, де знайшов записку, яку, вочевидь, підкинули під двері. Йшлося про особисту зустріч, після полудня, в Гаю Єдинорога. Підписано — «Каїн». 

— Та записка досі в тебе?

— Так, — я витягнув з кишені папірець і простягнув його братові. — Ось. 

Він оглянув аркуш і похитав головою. 

— Не знаю, — мовив Рендом. — Можливо, це його почерк — якщо він поспішав — але гадаю, що все ж таки ні. 

Я знизав плечима. Забравши записку, згорнув її і заховав. 

— У будь-якому разі я намагався достукатися до нього через Козир, щоб марно не їхати. Однак він не відповідав. Я подумав, що це він так зберігає в таємниці місце свого перебування, раз усе настільки важливо. Тож я скочив на коня і рушив у дорогу. 

— Чи казав ти хоч комусь, куди прямуєш?

— Жодній душі. Я вирішив дати коневі змогу розім’ятися, тому мчав швидко. Не бачив, як усе трапилося, але щойно зайшовши у гай, знайшов його тіло. Каїнові перерізали горло, а в чагарниках неподалік щось метушилось. Я наздогнав того типа, перехопив його, побився і змушений був порішити його. Доки це все відбувалося, ми не вступали у розмову. 

— Ти певен, що натрапив саме на такого типа? 

— Певен настільки, наскільки це взагалі було можливо за цих обставин. Його слід вів до Каїна. На одязі виблискувала свіжа кров. 

— Може, то його власна.

— Поглянь іще раз. Жодних поранень. Я зламав йому шию. Звісно ж, я пригадав, коли вже бачив схожого на нього, тому приніс мерця прямісінько до тебе. І перш ніж ти мені про нього розкажеш, додам маленьку заувагу, — я витягнув другу записку і передав її Рендому. — Почвара зберігала її при собі. Гадаю, витягла її в Каїна.

Рендом прочитав, кивнув, а тоді віддав аркушик назад. 

— Від тебе — Каїну. З проханням про зустріч. Так, розумію. Нíчого й сказати...

— Справді, нема чого й сказати, — завершив я. — І слова трохи скидаються на мій почерк — принаймні, на перший погляд. 

— Цікаво, а що трапилося б, якби першим туди дістався ти?

— Певно, нічого, — відказав я. — Здається, вони хотіли бачити мене живим, але заплямованим. Штука полягала в тому, що ми мали приїхати на місце по черзі. А я мав не поспішати рівно настільки, наскільки це необхідно для спланованої розв’язки. 

Він кивнув. 

— Так ретельно розпланували час, — сказав він. — Має ще бути зрадник тут, у палаці. Є ідеї?

Я гигикнув і потягнувся за цигаркою. Запаливши її, знову гигикнув.

— Я щойно повернувся. А ти вже давненько тут сидиш, — мовив я. — І хто ж мене зараз найбільше ненавидить?

— Це делікатне питання, Корвіне, — зауважив брат. — Кожен за щось має на тебе зуба. Звісно, я поставив би на Джуліана. Однак така версія не тримається купи. 

— Чом би й ні? 

— У них з Каїном були чудові стосунки. І то багато років. Вони дбали одне про одного, завжди вешталися разом. Нерозлийвода. Джуліан досі такий холодний та дріб’язковий, як ти і сам пригадуєш. Але якщо він когось і любив, то це був Каїн. Не думаю, що Джуліан міг би так вчинити з ним, навіть щоб насолити тобі. Зрештою, якби йому треба було лише це, то він точно зміг би відшукати сотню інших способів дошкулити тобі. 

Я зітхнув.

— Хто наступний?

— Не знаю. Я просто не знаю. 

— Гаразд. Як, на твою думку, зреагують усі?

— Ти потрапив у пастку, Корвіне. Всі подумають, що це зробив ти, байдуже, що казатимеш.

Я кивнув на мерця. Рендом похитав головою.

— Це може бути просто-напросто якийсь бідолашний бевзь, котрою ти витягнув з Тіні, щоб перекинути провину на нього. 

— Знаю, — відказав я. — Дивно, але я повернувся в Амбер у найкращу пору, аби показати себе з найпоряднішого боку. 

— Бездоганна пора, — погодився Рендом. — Тобі навіть не довелося вбивати Еріка, щоби здобути бажане. Подарунок долі. 

— Так. І все ж, ні для кого не таємниця, що саме це я і мав намір зробити. І то лишень питання часу, коли мої війська — чужинці з див­­ною зброєю, які розташувалися тут — почнуть викликати роздратування. Наразі мене від цього вберігає лише зовнішня загроза. А є ж іще й вчинки, в яких мене підозрювали навіть до повернення, — на кшталт убивства Бенедиктових слуг. Тепер ще й це...

— Так, — відказав Рендом. — Я відчував, що до цього йде, щойно ти почав говорити. Коли ви з Блейзом атакували, Джерард розташував частину флотилії так, щоб не ставати вам поперек дороги. А Каїн, навпаки, напав на вас зі своїми кораблями і розбив вас на морі. Тепер, коли його не стало, підозрюю, ти поставиш Джерарда командувати всім флотом. 

— А кого ж іще? Він єдиний придатний для такої служби. 

— І все ж таки...

— І все ж таки. Визнаю. Якби я і вбивав когось, щоби зміцнити свій статус, то за логікою обрав би Каїна. І це, чорти б його взяли, правда. 

— І як ти плануєш усе владнати?

— Розповідатиму всім, що трапилося насправ­ді, й силкуватимуся довідатися, хто ж за цим усім стоїть. Маєш кращі ідеї? 

— Намагався вигадати, як би забезпечити тобі алібі, але поки нічого не спадає на думку. 

Я похитав головою.

— Ми з тобою надто близькі. Байдуже, наскільки все переконливо звучатиме, — можемо досягнути протилежного ефекту. 

— А тобі не спадало на думку визнати вбивство?

— Спадало, але самозахист відпадає. Перерізане горло свідчить про напад знишка. І я не палаю бажанням вигадувати альтернативні версії: вишукувати сумнівні докази, ніби він замислив щось лихе, а тоді стверджувати, буцімто я вбив його на благо Амбера. За таких обставин категорично відмовляюся перебирати провину. Та й запашок гнилявий лишиться. 

— Зате репутацію заробиш залізну.

— Не така репутація потрібна мені для шоу, яке збираюся поставити. Ні, це неможливо. 

— Тоді це вирішує все — ну майже.

— Тобто — «ну майже»?

Крізь щілинки примружених очей Рендом розглядав великий палець лівої ноги.

— Ну, мені щойно спало на гадку, що коли тобі потрібно прибрати когось зі сцени, то зараз саме час скористатися нагодою і змінити розклад сил. 

Обдумуючи це, я допалив цигарку.

— Непогано, але наразі не можу більше роз­­кидатися братами. Навіть Джуліаном. Та й, у будь-якому разі, його так просто не прибереш. 

— Не обов’язково чіпати когось із родини, — уточнив Рендом. — Навколо безліч шляхетних амберитів з імовірними мотивами. Скажімо, сер Реджинальд...

— Забудь про це, Рендоме! Жодних зачисток не буде. 

— Гаразд. Тоді мої маленькі сірі клітини виснажені. 

— Сподіваюся, не ті, що відповідають за пам’ять. 

— Звісно. 

Зітхнувши, Рендом випростався. Зіп’явся на ноги, переступив через іншого присутнього в кімнаті, а тоді підійшов до вікна. Розсунув портьєри і довгенько вдивлявся у далечінь. 

— Звісно, — повторив він. — Я маю багато чого розповісти...

Відтак Рендом узявся пригадувати вголос. 

 


Серія: Горизонти фантастики

ISBN: 978-966-10-4673-2
Кількість сторінок: 240
Обкладинка: Тверда
Формат: 120х200
Вага: 258 г


Для Ядавіна та його Деміурга,
що не забув про Кікаху.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Я не зважав на запитальний погляд в очах ко­­нюха, коли знімав моторошний вантаж і заганяв коня в стійло, щоби про нього подбали. Перекинувши жмут кишок через плече, рушив до чорного входу пала3цу — плащ не міг приховати свого наповнення. Скоро пéкло вимагатиме розплати. 

Обійшовши плац, я рушив до стежини, що вела до південного краю палацових садів: уздовж манівця менше цікавих очей. Мене все одно помітять, однак вдасться уникнути недоладностей, неминучих на центральній дорозі, де завжди ба­гато метушні. Чорти б його взяли. 

І знову, чорти б узяли. Здавалося, що клопотів я і так маю по горло. Та як отримаєш чашу гірку, то пий її до дна. Певно, це духовний аналог складних відсотків. 

У дальньому кутку саду біля фонтана вешталося кілька лайдаків. А ще двоє охоронців блукали кущами край стежини. Вони помітили, що я наближаюся, перекинулися кількома словами, а тоді поглянули в інший бік. Обережні. 

Я повернувся менш ніж тиждень тому. Більшість проблем досі не розв’язано. Двір Амбера повнився підозрами та неспокоєм. А тепер і це: смерть, яка ще більше ускладнить нетривке й нещасливе допрестольне панування Корвіна І — моє панування. 

Настав час зробити те, що варто було впорядкувати негайно. Але від самісінького почину знайшлося так багато проблем, які потребували втручання. Не те щоб я дрімав, споглядаючи таку дійсність. Я встановив пріоритети та діяв відповідно до них. І все ж, тепер...

Перетнувши сад, я вийшов із тіні під скісні сонячні промені. Піднявся широкими крученими сходами. Охоронець виструнчився, щойно я зайшов до палацу. Рушивши до задніх сходів, я піднявся на другий поверх. Потім на третій. 

Праворуч мій брат Рендом вийшов зі своїх покоїв у коридор. 

— Корвіне! — вигукнув він, розглядаючи моє обличчя. — Що трапилось? Я побачив тебе з балкона і ...

— Усередині, — жестом я вказав йому напрямок. — Проведемо особисту нараду. Просто зараз. 

Він завагався, розглядаючи мою ношу. 

— Ходімо за дві кімнати звідси, — мовив Рендом. — Гаразд? Тут Віалла. 

— Звісно.

Він повів мене і відчинив двері. Я зайшов до маленької вітальні й, відшукавши потрібну місцину, кинув туди тіло.

Рендом витріщався на згорток.

— І що ж мені з цим робити? — запитав він.

— Розпакувати подаруночки, — відказав я. — І поглянути. 

Він став навколішки і розв’язав плащ. А тоді згорнув його назад. 

— Він мертвіший за мертвого, — зауважив брат. — У чому проблема?

— Ти не надто ретельно роздивився, — відповів на те я. — Підніми його повіки. Розкрий рота й поглянь на зуби. Намацай відростки на тильному боці долонь. Перерахуй суглоби пальців. А тоді сам поясни мені, у чому проблема. 

Рендом заходився виконувати сказане. Щойно він поглянув на руки, як завмер і кивнув.

— Гаразд, — мовив він. — Я пригадую. 

— Пригадуй уголос.

— Це трапилося в будинку Флори...

— Саме тоді я вперше побачив когось такого, — зауважив я. — Однак вони переслідували тебе. Я так і не збагнув, чому. 

— Саме так, — відповів брат. — Ніколи не випадала нагода розповісти тобі про це. Давненько ми не бачилися. Дивно... Звідкіля він узявся?

Я завагався: чи варто витягнути з нього його історію, чи ж розповісти свою? Вирішив розпочати зі своєї, адже вона нагальніша і, як уже на те, моя. 

Зітхнувши, я вмостився на стілець.

— Ми щойно втратили ще одного брата, — почав я. — Каїн мертвий. Я дістався туди запізно. Ця почвара — істота — вбила його. З очевидних причин я хотів захопити її живою. Але вона сама лізла в бійку. У мене не було вибору.

Він тихо присвиснув, а тоді сів на стілець навпроти мене. 

— Розумію, — ледь не пошепки мовив він. 

Я розглядав братове обличчя. Чи ж не ховалося в кутиках його очей відлуння осміху, ладне проявитися щомиті, якщо тільки я теж усміхнуся? Цілком імовірно.

— Ні, — категорично відказав я. — Інакше я б улаштував усе так, щоб лишалося значно менше сумнівів щодо моєї непричетності. Я розповідаю, що трапилося насправді. 

— Гаразд, — погодився Рендом. — Де Каїн?

— Під шаром дернини край Гаю Єдинорога. 

— Це місце видається підозрілим, — зауважив він. — Або видаватиметься. Для інших. 

Я кивнув.

— Знаю. І все ж мені потрібно було сховати тіло та ненадовго вкрити його. Не міг же я просто принести його назад і відбиватися від запитань. Не тоді, коли на мене чекала важлива інформація у твоїй голові.

— Гаразд, — сказав брат. — Не знаю, наскільки вона є важливою, але я тобі все розповім. Тільки не залишай мене у підвішеному стані, гаразд? Як це трапилося? 

— Усе відбулося одразу по обіді, — почав я. — Ми з Джерардом їли у гавані. Потім Бенедикт через Козир забрав мене на корабель. Тоді я повернувся у свої покої, де знайшов записку, яку, вочевидь, підкинули під двері. Йшлося про особисту зустріч, після полудня, в Гаю Єдинорога. Підписано — «Каїн». 

— Та записка досі в тебе?

— Так, — я витягнув з кишені папірець і простягнув його братові. — Ось. 

Він оглянув аркуш і похитав головою. 

— Не знаю, — мовив Рендом. — Можливо, це його почерк — якщо він поспішав — але гадаю, що все ж таки ні. 

Я знизав плечима. Забравши записку, згорнув її і заховав. 

— У будь-якому разі я намагався достукатися до нього через Козир, щоб марно не їхати. Однак він не відповідав. Я подумав, що це він так зберігає в таємниці місце свого перебування, раз усе настільки важливо. Тож я скочив на коня і рушив у дорогу. 

— Чи казав ти хоч комусь, куди прямуєш?

— Жодній душі. Я вирішив дати коневі змогу розім’ятися, тому мчав швидко. Не бачив, як усе трапилося, але щойно зайшовши у гай, знайшов його тіло. Каїнові перерізали горло, а в чагарниках неподалік щось метушилось. Я наздогнав того типа, перехопив його, побився і змушений був порішити його. Доки це все відбувалося, ми не вступали у розмову. 

— Ти певен, що натрапив саме на такого типа? 

— Певен настільки, наскільки це взагалі було можливо за цих обставин. Його слід вів до Каїна. На одязі виблискувала свіжа кров. 

— Може, то його власна.

— Поглянь іще раз. Жодних поранень. Я зламав йому шию. Звісно ж, я пригадав, коли вже бачив схожого на нього, тому приніс мерця прямісінько до тебе. І перш ніж ти мені про нього розкажеш, додам маленьку заувагу, — я витягнув другу записку і передав її Рендому. — Почвара зберігала її при собі. Гадаю, витягла її в Каїна.

Рендом прочитав, кивнув, а тоді віддав аркушик назад. 

— Від тебе — Каїну. З проханням про зустріч. Так, розумію. Нíчого й сказати...

— Справді, нема чого й сказати, — завершив я. — І слова трохи скидаються на мій почерк — принаймні, на перший погляд. 

— Цікаво, а що трапилося б, якби першим туди дістався ти?

— Певно, нічого, — відказав я. — Здається, вони хотіли бачити мене живим, але заплямованим. Штука полягала в тому, що ми мали приїхати на місце по черзі. А я мав не поспішати рівно настільки, наскільки це необхідно для спланованої розв’язки. 

Він кивнув. 

— Так ретельно розпланували час, — сказав він. — Має ще бути зрадник тут, у палаці. Є ідеї?

Я гигикнув і потягнувся за цигаркою. Запаливши її, знову гигикнув.

— Я щойно повернувся. А ти вже давненько тут сидиш, — мовив я. — І хто ж мене зараз найбільше ненавидить?

— Це делікатне питання, Корвіне, — зауважив брат. — Кожен за щось має на тебе зуба. Звісно, я поставив би на Джуліана. Однак така версія не тримається купи. 

— Чом би й ні? 

— У них з Каїном були чудові стосунки. І то багато років. Вони дбали одне про одного, завжди вешталися разом. Нерозлийвода. Джуліан досі такий холодний та дріб’язковий, як ти і сам пригадуєш. Але якщо він когось і любив, то це був Каїн. Не думаю, що Джуліан міг би так вчинити з ним, навіть щоб насолити тобі. Зрештою, якби йому треба було лише це, то він точно зміг би відшукати сотню інших способів дошкулити тобі. 

Я зітхнув.

— Хто наступний?

— Не знаю. Я просто не знаю. 

— Гаразд. Як, на твою думку, зреагують усі?

— Ти потрапив у пастку, Корвіне. Всі подумають, що це зробив ти, байдуже, що казатимеш.

Я кивнув на мерця. Рендом похитав головою.

— Це може бути просто-напросто якийсь бідолашний бевзь, котрою ти витягнув з Тіні, щоб перекинути провину на нього. 

— Знаю, — відказав я. — Дивно, але я повернувся в Амбер у найкращу пору, аби показати себе з найпоряднішого боку. 

— Бездоганна пора, — погодився Рендом. — Тобі навіть не довелося вбивати Еріка, щоби здобути бажане. Подарунок долі. 

— Так. І все ж, ні для кого не таємниця, що саме це я і мав намір зробити. І то лишень питання часу, коли мої війська — чужинці з див­­ною зброєю, які розташувалися тут — почнуть викликати роздратування. Наразі мене від цього вберігає лише зовнішня загроза. А є ж іще й вчинки, в яких мене підозрювали навіть до повернення, — на кшталт убивства Бенедиктових слуг. Тепер ще й це...

— Так, — відказав Рендом. — Я відчував, що до цього йде, щойно ти почав говорити. Коли ви з Блейзом атакували, Джерард розташував частину флотилії так, щоб не ставати вам поперек дороги. А Каїн, навпаки, напав на вас зі своїми кораблями і розбив вас на морі. Тепер, коли його не стало, підозрюю, ти поставиш Джерарда командувати всім флотом. 

— А кого ж іще? Він єдиний придатний для такої служби. 

— І все ж таки...

— І все ж таки. Визнаю. Якби я і вбивав когось, щоби зміцнити свій статус, то за логікою обрав би Каїна. І це, чорти б його взяли, правда. 

— І як ти плануєш усе владнати?

— Розповідатиму всім, що трапилося насправ­ді, й силкуватимуся довідатися, хто ж за цим усім стоїть. Маєш кращі ідеї? 

— Намагався вигадати, як би забезпечити тобі алібі, але поки нічого не спадає на думку. 

Я похитав головою.

— Ми з тобою надто близькі. Байдуже, наскільки все переконливо звучатиме, — можемо досягнути протилежного ефекту. 

— А тобі не спадало на думку визнати вбивство?

— Спадало, але самозахист відпадає. Перерізане горло свідчить про напад знишка. І я не палаю бажанням вигадувати альтернативні версії: вишукувати сумнівні докази, ніби він замислив щось лихе, а тоді стверджувати, буцімто я вбив його на благо Амбера. За таких обставин категорично відмовляюся перебирати провину. Та й запашок гнилявий лишиться. 

— Зате репутацію заробиш залізну.

— Не така репутація потрібна мені для шоу, яке збираюся поставити. Ні, це неможливо. 

— Тоді це вирішує все — ну майже.

— Тобто — «ну майже»?

Крізь щілинки примружених очей Рендом розглядав великий палець лівої ноги.

— Ну, мені щойно спало на гадку, що коли тобі потрібно прибрати когось зі сцени, то зараз саме час скористатися нагодою і змінити розклад сил. 

Обдумуючи це, я допалив цигарку.

— Непогано, але наразі не можу більше роз­­кидатися братами. Навіть Джуліаном. Та й, у будь-якому разі, його так просто не прибереш. 

— Не обов’язково чіпати когось із родини, — уточнив Рендом. — Навколо безліч шляхетних амберитів з імовірними мотивами. Скажімо, сер Реджинальд...

— Забудь про це, Рендоме! Жодних зачисток не буде. 

— Гаразд. Тоді мої маленькі сірі клітини виснажені. 

— Сподіваюся, не ті, що відповідають за пам’ять. 

— Звісно. 

Зітхнувши, Рендом випростався. Зіп’явся на ноги, переступив через іншого присутнього в кімнаті, а тоді підійшов до вікна. Розсунув портьєри і довгенько вдивлявся у далечінь. 

— Звісно, — повторив він. — Я маю багато чого розповісти...

Відтак Рендом узявся пригадувати вголос. 

 

Ви можете задати нам запитання за допомогою наступної форми.
code

Ви дивились

Немає товарів